7 квітня, 2010 Орест Ґелитович. Живопис.
ОРЕСТ ГЕЛИТОВИЧ
Його живопис виростає з театральної декорації (певне, сам він до того не признається). Це театральна декорація якогось дивного театру – в ньому немає ні акторів, ні режисерів, ані навіть публіки. Це театр декорацій. Жодне слово не буде тут більш промовистим, ніж цей пишний мовчазний (завмерлий?) простір. Тому дошукуючись паралелей в історії мистецтва, варто назвати хіба що офорти Піранезі, живопис Джорджії О’Кіф та акварельки Нарбута з поламаними обелісками та важкими гірляндами…
Йому вдається поєднати надмірність та аскетичність – багаті орнаменти складаються в прості композиції, важкі теми отримують прості рішення – тобі не вдається вивільнитись від враження немов усе це не насправді, це така ілюзія. Ілюзія отого театру без глядачів та акторів, в котрім панує закон умовного простору декорацій. А відтак його живопис неоминно отримує синонім – „бароковий” (псевдо-, нео-, пост- це вже немає значення) Головним тут постає оця поєднуваність непоєднуваного – пишності й простоти, справжності та ілюзії, щирої виповіді та театральної пози.
Спочатку здається, ніби вгадуєш якісь відкриті алюзії до конкретних історичних епох чи персонажів, однак у наступну хвилину розумієш, що це лиш поверхове „маскування” картини з багаторівневою (а часом суперечливою) інтерпретацією. Звичайно ж найлегше зупинитись на тому першому рівні, й ходити від картини до картини, відгадуючи відносно легкі загадки („це сад Кирила Розумовського”, „а це автопортрет художника”, „а це декорація до вистави”…), однак залишається небезпека прогавити щось набагато головніше, менш видиме, однак всюди присутнє відчуття…
Відчуття чого? Для цього бракує слів мовлених чи то писаних. Тут починається владарювання образу візуального.
Марко Філевич
Ponravilos