Правдиві історії від шефа.

Недовго розмірковуючи над змістом пєрєдовіци (читай: пєрєдніци) яку мені замовила редактор, мушу поділитись з Тобою, мій поважний читачу, особистими спогадами про щасливі миті проведені поруч з великим Федеріко Фелліні (псевдо «Фефе»). Таких трафунків в моїм житті за шістдесят три з половиною роки було чотири. 
Перший був заочним і сталось це в моїй юності у Львові в роки розвинутого соціалізму «с чєловєчєскім ліцом» під час моєї чергової втечі з уроків. Нишком вислизнувши з воріт школи під час короткої перерви, ми з моєю майбутньою дружиною Орестою погнали до кінотеатру «Парк», що знаходився неподалік від парку імені невідомого опришка Костюшки.
Усім відомо – в дев’ятому класі з уроків до кіна втікають тільки з однією метою – цілуватись в останньому ряді. З такими ж “благородними” намірами ми вирішили проігнорувати урок біології , ще не здогадуючись тоді про те, що в нашому віці краще було б зрезигнувати урок історії СРСР.
Відчувши приторний з домішком духу дерев’яної плісняви запах мускусу, ми зручно вмостились серед інших шанувальників гальорки.
Після п’ятнадцяти хвилин кіножурналу “Радянська Україна”, де під одностайні довготривалі оплески чергового пленуму ЦК КПУ ще можна було цілуватись, над головою з будки кіномеханіка затарахкотів кіноагрегат, з якого на латаний екран полився потужний промінь чийогось сну.
Цього разу це був сон ще не великого і не відомого нам Ф.Фелліні під назвою ”Ночі Кабірії”. За короткий час ми забули головну мету нашого походу в кіно і, заворожені чужим магічним сном, спостерігали за розвитком подій на екрані. Ми були самі не свої. За якихось півтори години притулившись мокрими від сліз щоками, ми вийшли з напівпорожньої зали іншими. Сон Фефе став для нас великим уроком, який змінив нас – ми стали дорослими.
Німий свідок нашого прозріння – старий дерев’яний кінотеатр, що ніколи не опалювався – з часом був спалений з високих мотивів якихось рейдерів від культури; ми одружились, народили трьох дітей, … але той сон час від часу снить мені (не знаю як дружині ?) солодким присмаком юнацьких сліз.
З того часу , видай, не без участі Федеріко приходять до мене й інші dreams , а може це і не dreams, а елементарне дежавю, пов’язані з ним…
Ось один із них, навіяний розповідями мого вуйка Михайла з Мельбурну, бувшого вояка УПА, а по війні і до своєї смерти відомого австралійського джазового перкусисти.
Наприкінці Другої світової війни в місті Ріміні, де народився і виріс майбутній великий кінорежисер Фелліні, за домовленістю верхівки антигітлерівської коаліції був розміщений великий табір для військовополонених, що став останнім притулком вояків Української повстанської армії. Табір, або як його тоді називали лягер скоріше нагадував табір для переміщених осіб, де обмеження свободи було досить умовним.
Довший час, поки альянти вирішували долю військовополонених – віддавати чи не віддавати їх в руки Сталіну, життя в лягері кипіло своїм трибом: українське товариство налагодило такий-сякий бізнес, працювало, співало, організовувало хори, музичні групи і навіть власний театр.
Під час одного з приїздів додому в Ріміні, друзі молодого Федеріко затягли його на виставу українського табірного театру. Це було “Украдене щастя” . Щирість гри акторів, феноменальна імпровізована сценографія , де було використано усі можливі на той час матеріали, подивували майбутнього режисера своєю винахідливістю та сучасним образним трактуванням. Невідомий нарід з невідомих земель – антична фабула, геніальна драматургія і прекрасна співуча мова героїв. Враження від вистави були неймовірні.
Саме там, серед прихильників театру, він зустрічає свою майбутню дружину Джульєтту Мазіну, яка, як потім виявилось (і про це ніколи не говорили вголос), була донькою Степана Мазіна – слобожанського єсавула, який з білогвардійцями в двадцяті покинув Україну, рятуючи своє життя, і долею випадку через Стамбул і Барі потрапив до Ріміні. Знайшов там долю і кохання, від якого й народилась маленька Юлія, яку за італійським звичаєм кликали вдома Джульєттою. Ось так.
Наступного разу зустріч з Фелліні була очною, хоча й випадковою. Купивши в Будапешті пристаркувате беемве дивного жовтого кольору, я вирішив помандрувати Європою в омріяні з дитинства Париж і Прованс. За незалежної України, це хоч і зі скрипом, але стало реальним. Із старшим сином подолавши пів Європи, ми спустились через найприкріші альпійські перевали до Провансу, а звідти – в гості до приятеля моєї дружини Алєна, що мешкав в Ніці. До Канн , столиці відомого кінофестивалю, рукою – аж ген поруч – як не заїхати. Дивина, все – дивина. Море, парки, розкішні напівпорожні пляжі, пальми. Незалежні в очах жінки, деякі з них опалюються без стаників. Навіть кінна пляжна поліція – теж жінки в коротких шортах з пістолетом на бедрі, верхи на граціозних службових скакунах із заплетеними в кінного перукаря гривами та хвостами.
Ну таки рай. І тут, милуючись цим натуральним для них і дивним для нас світом, в очі потрапляє кабріолет, що зупинився обабіч пляжу з піднятим капотом і паруючим двигуном.
Напівсонна жінка в широкополім капелюсі сиділа в авто, а кремезної статури, але невисокий на зріст типовий італієць порався коло киплячого радіатора…
“О, Боже – мені заціпило – Тарас – кажу синові – диви, ото Фелліні і Мазіна”. Моєму здивуванню не було меж. “Видай це сон – ущіпни мене, Тарасе”. Заки приходили до тями, розмірковуючи як підійти, якими словами запропонувати допомогу, під’їхала технічна і, підчепивши кабріолет, забрала наших кумирів з-перед очей і поїхала гет. Того вечора я напився.
Наступного разу провидіння дарувало мені зустріч з Маестро в компанії Сергія Параджанова та Юрка Покальчука (псевдо “Пако”) на околицях хутора Надія, що на Кіровоградщині. Було це наприкінці спекотного літа (ну як цього року у Львові), коли на прохання Параджанова його грузинські друзі-рибалки на своєму сейнері з батумською припискою нелегально ввезли Федеріко Фелліні до України. Зустріч була організована не без допомоги сицилійських приятелів Тоні Гуери та їх побратимів-контрабандистів зі Стамбулу.
Дотепер деталі цієї історії не були відомі жодній із спецслужб світу.
Коли ми з Юрком Покальчуком приїхали до Скадовська, де мали вночі з коси таємно забрати Федеріко, море було геть неспокійним. Рвана чорноморська хвиля не підпускала човна до мілини, вертаючи його у відкрите море. Змордований походом, зелений від морської хвороби Фелліні заснув як дитина на ношах “швидкої допомоги”, яку нам з Пако випозичив головний лікар районної лікарні Василь К. (псевдо “Лор”). Просто він був родом із Самбора, що на Львівщині і йому видався геройським власний вчинок.
У батьківський мазанці одного з відомих українських поетівпоблизу Кіровограду з нетерпнінням чекав на нас Сергій Параджанов. За два дні до свого від’їзду з Києва він забезпечив власне алібі купленими до Ленінграду квитками і телеграмою про свій приїзд до нашого пітерського товариша , відомого художника івнаа Уралова (псевдо “Ван Хох”) (незважаючи на своє прізвище, він також був вихідцем з України – тому і ХОХол).
У своєму листуванні з Фелліні сергій Параджанов не раз переконував свого товариша приїхати до нас в Україну. Крім цього, ностальгічні оповіді свого тестя про широкі степи, гарячих коней і не менш гарячих українських жінок не давали Федеріко спокою.
Якби не гарантії конфіденційності візиту, надані великим конспіратором – дружиною Тоні Гуери Наталі, і не благословення в путь товариша Фефе падре Антоніо Скерцо (псевдо “Піп”) , з яким маестро провів юнацькі роки в Ріміні, поїздка до України не відбулася би (подейкують, що фінансував цю ризиковану подорож великий прихильник Фелліні – грек- судновласник на прохання італійського медіамагната Берлусконі – хто зна ?!).
І ось. Терпкий, розжарений до жовтого, запах степового повнотрав’я, кінетична пластика бурхливого моря високої тирси під оглушливий хор цвіркунів… Запах нездоєного молока і меду ще не зібраного бджолами; оксамит шкірки виногрона, що мріє солодким вином зігріти длуші палким коханцям – образи небачених дитячих снів, одкровення далекої Терра інкогніто (it) до підсвідомості Маестро; спілкування з дивними, але до святості щирими і добрими людьми, що спілкуються незнайомою мовою, подібною до мови птахів; жінки, вологі світлі очі яких, немов глибокі криниці, ваблять напитися любови…
В очах Фефи розчуленого та ледь сп’янілого від дотиків божественного, нам вдалось розгледіти тиху ейфорію. Спілкуючись на міґах: Сергій говорив російською, Федеріко – італійською, ми з Пако- українською, але от диво – розуміючи один одного усі поспішали, як востаннє, почути і бути почутими.
Не знати чи стало Фелліні наснаги і слів занотувати про це у своєму щоденнику (якого він , до речі, ніколи і не вів), але мені здалось, що саме та ніч, що він провів у степу з Люською, продавщицею місцевого сільпо, стала в його житті однією із знакових подій (як мої перші спроби осягнути Боже начало Кабірії)…
Брезент з “ГАЗону”, що по жнивах духм’янів щойно змолоченим збіжжям, абияк розстелений Люською під довжелезною скиртою свіжої соломи, де розкошували сотні польових мишей… Можливо, жриця кохання, що дарувала його маестро під гарячим нічним небом Великого степу, спітніла, і, щира, яскрава від світла міріад зірок і тиха, як нічна купель у водах Надійчиного ставу, так до кінця і не осягнула хто розділив з нею ту ніч у степу…
Але з листів Фефе, які Параджанов, як змовник, давав деколи прочитати, було відомо, що з тієї пам’ятної ночі з ароматом стиглих абрикосів, в пестощах і розкоші тілесних утіх разом з Люською минулось велике одкровення Фелліні – йому з того часу вже не снились сни…
Можливо через це і не був знятий головний фільм Маестро про пережиту раз і не до кінця усвідомлену, цю дивну миттєву ЛЮБОВ…

З повагою, надією на зустріч у 2011 році на шостому КіноЛеві.

Ваш Олесь Дзиндра
(псевдо “Алік”)

фото Данила Романа Дутки

1 коментар

  1. Приємно читати стільки знайомих місцин і дізнатись, що там коїлась така історія. Дякую!

Написати відповідь

Please enter your comment!
Please enter your name here